Щороку, 17 листопада, святкується дата створення Теософського товариства, яке у 1875 р. заснували Олена Петрівна Блаватська і полковник Генрі Олькотт. Але, напевно, мало кому сьогодні відомо, що Олена Петрівна Блаватська, відома мало не в усьому світі та чи не найнезвичайніша жінка дев'ятнадцятого сторіччя, автор «Таємної Доктрини», твору, який став дійсним раритетом духовних знань, та багатьох інших ґрунтовних праць, опублікованих в 15-ти томах її творів, народилася в нашій країні, в місті Катеринославі, нині Дніпрі. Відбулося це в ніч на 12 серпня 1831 р. у будинку батьків її матері, письменниці Олени Андріївни Ган, уродженої Фадєєвої.
Фадєєви переїхали з Ржищева до Катеринославу в 1815 р. і оселилися у власному особняку. Дід Олени, Андрій Михайлович Фадєєв, був колезьким радником і кавалером. Він був призначений членом Піклувального комітету про поселенців і переведений для особливих доручень в Новоросійську контору іноземних поселень Південного краю. Андрій Михайлович слугував зразком чесної, порядної і відданої справі людини [5, с.17].
Старий друг родини О.Ф. Писарєва писала, що у Олени Петрівни Блаватської дуже цікаве походження: «серед її найближчих предків були представники історичних родів Франції, Німеччини та Росії» [4, с.15]. Бабуся її, Олена Павлівна, уроджена княжна Довгорука, належала до одного з найдавніших родів Київської Русі, висхідних до Рюріка, до св. князя Михайла Чернігівського, замученого в Золотій Орді за відмову вклонитися язичницьким ідолам. Один з його нащадків, що був прозваний Довгоруким, поклав початок роду князів Довгоруких, серед яких були відомі полководці, державні діячі та письменники [2, с.19]. Останки Юрія Довгорукого зберігаються в мармуровому саркофазі в Церкві на Берестові у Києві. Прадід Олени Блаватської, князь Павло Васильович Довгорукий, генерал-майор часів Катерини Великої, був приятелем і товаришем по службі М.І. Кутузова.
Французька гілка була щеплена до родовідного древа, коли князь Павло Васильович одружився на Генрієті де Бандре дю Плюссі, що належала до знатного французького роду [2,с.19]. Їх дочка, бабуся О. Блаватської, Олена Павлівна Фадєєва володіла п'ятьма мовами, чудово малювала і музикувала, з дитинства мала схильність до серйозних занять у природничих науках: геології, ботаніки, зоології, археології і нумізматиці, збирала багатющі колекції. Все життя вона дбайливо зберігала хрест, що належав колись її прадідові Великому князеві Михайлу Чернігівському. Внучка Віра Желіховська писала про неї: «...позитивно на практиці, складаючи рідкісні, дорогоцінні колекції, описуючи томи, перебуваючи у вченому листуванні і діловому обміні своїми дослідженнями та малюнками з європейськими відомими натуралістами: з президентом лондонського геологічного товариства Мурчисоном, із Стевеном, Вернелем, Бером, Абіхом, Кареліним». Гомер де Гель в своїх творах багато разів згадує про неї як про чудово вчену персону, що багато в чому керувала ним в його дослідженнях. Відвідавши О.П. Фадєєву в Україні він був захоплений її ерудицією, та, кажуть, назвав в її честь одну велетенську раковину (Venus Fadiefei) [1, с.48]. Леді Стенхоуп, відома англійська мандрівниця, в одному з творів своїх про Росію говорить про неї: «Зустрілася в цій варварській країні з такою дивно вченою жінкою, яка прославилася б в Європі…» [2, с.20].
У відділі рідкісних видань і рукописів Одеської національної наукової бібліотеки, в Пушкінському фонді, є документи архіву Фадєєвих. У нім є широкий перелік наукових робіт Олени Павлівни Фадєєвої, написаних нею в Київській губернії з 1803-го по 1814-го роки.
По ботаніці: 17 томів з описом рослин. По природній історії: 10 томів малюнків метеликів, комах, птахів, ящірок, риб, раковин, скам'янілостей та інш. По археології і історії: 10 томів малюнків стародавніх речей і монет, зброї, стародавніх історичних костюмів і головних уборів, начиння, ламп та інш. 2 книги з малюнками «Альтанок, прикрас для садів, видів та інш.». 8 томів «Збірок старовинних віршів, пісень, балад, шарад та інш.». 2 книги по домашньому господарству. «Книг великого формату 28 томів. Книг меньшого формату 29 томів: Всього 57 томів. Все власноручної роботи Олени Павлівни Фадєєвої, вродженої княгині Довгорукої» (ОННБ, фонд Пушкінський, рукопис 17/6, Л.129) [5, с.9].
Після смерті О.П. та А.М. Фадєєвих частина цієї багатої колекції, у тому числі і деякі предмети, включаючи хрест, що належав великому князеві Михайлу Чернігівському, були передані на зберігання їх родичам, зокрема Сергію Юлієвичу Вітте до Петербургу, де вони і залишилися.
Коли Фадєєви зі Ржищева переїхали до Катеринослава, майбутній матері Олени Петрівни Блаватської – Олені Андріївні Ган виповнився усього рік. Тут народилися і молодші діти Фадєєвих – Катерина, Ростислав і Надія.
Свою обдаровану натуру Олена Павлівна Фадєєва передала своїм дітям та онукам. Старша донька, згодом популярна письменниця Олена Андріївна Ган, стала матір'ю Олени Петрівни Блаватської та Віри Петрівни Желіховської, теж письменниці. Син Катерини Андріївни – другої доньки Олени Павлівни – Сергій Юлієвич Вітте згодом став вагомим державним діячем, міністром фінансів Росії. Син Ростислав був бойовим генералом, військовим письменником і реформатором. Надія Андріївна також друкувалася, стала першим членом Теософського товариства в Одесі та в Росії, була у дружніх відносинах з Оленою Петрівною Блаватською.
Доброта Олени Павлівни розповсюджувалася не тільки на близьких людей, вона займалася широкою добродійністю і врятувала з голоду немало бідних сімей, а також заснувала сирітський притулок [2, с.21].
Мати Олени Петрівни – Олена Андріївна Ган писала романи та оповіді, була відома під псевдонімом «Зінаїда Р-ва». Бєлінський назвав її «російською Жорж Санд». Вона перебувала в листуванні з декабристом С.І. Крівцовим, в Одесі познайомилася з Вол. Бенедиктовим, який був дуже високої думки про її книги. Випадкова зустріч в Петербурзі в 1836 р. з О.С. Пушкіним назавжди окрилила її. Олена Андріївна була романтичною натурою, в дівоцтві вона мріяла про ідеального чоловіка з глибокими духовними інтересами. Але кремезний, статний капітан кінної артилерії фон Ган швидко розвіяв її мрії. Батько О.П. Блаватської – Петро Олексійович фон Ган належав до родового древа Ган фон Ротенштейн-Ган з німецької землі Макленбург, був нащадком німецьких лицарів. Він був блискуче освідчений, але усі його інтереси зводилися до коней, рушниць, собак та званих обідів. Його відрізняли рідкісна дотепність та закоренілий скептицизм. До того ж він був на 12 років старший за свою дружину. Олена Андріївна знайшла прихисток в написанні романів про нещасне положення заміжніх жінок в Росії.
Будинок, побудований на фундаменті особняка, в якому проживали Фадєєви в Катеринославі, зберігся до наших днів. У 1991 р., до сторіччя з дня смерті О.П. Блаватської на будинку з'явилася табличка, що оголошує його культурно-історичним пам'ятником, і почалися безперервні роботи зі створення в Будинку Фадєєвих по вул. Ленінградській, 11 (у ХІХ ст. — вул. Петербурзька, нині вул. Ярослава Мудрого) Музейного центру О.П. Блаватської та її родини. Шлях до реалізації проекту виявився довгим і важким. Потрібно було 14 років роботи, щоб досягти важливого результату: у грудні 2004 р. будинок-пам'ятник, в якому народилася О.П. Блаватська і який двадцять років (з 1815 по 1834 р.р.) належав родині її діда А.М. Фадєєва, рішенням Кабінету Міністрів України та Дніпропетровської обласної адміністрації переданий на баланс Державного Історичного музею ім. Д.І. Яворницького м. Дніпропетровська (зараз Дніпро).
На момент народження О. Блаватської її батько, Петро Олексійович Ган, офіцер кінної артилерійської батареї, знаходився в Польщі і повернувся звідти, коли Олені виповнилося шість місяців. Через рік сімейство Ган переїхали до Романькова (нині територія міста Каменського), і почалося їх кочове життя по українських містечках. Сім'я командира батареї кінної артилерії вела, можна сказати, «кочовий» спосіб життя. У дитинстві Олені довелося пожити окрім Катеринослава у багатьох українських містах, зокрема у Романькові, Каменському, Осколі, Умані, Полтаві, Опошні, Одесі.
Під Катеринославом знаходився родовий маєток Ганів – Шандрівка, біля хутора Водяний, в якому проживала родина Ганів: мати Петра Олексійовича, теж письменниця і Олена, та його брат Олексій, який, будучи офіцером, під час революції емігрував до Сан-Дієго. У Шандрівці залишилася його родина, дружина та син – Петро Олексійович Ган, двоюрідний брат О.П. Блаватської. Він був кореспондентом Д.І. Яворницького, засновника Дніпропетровського історичного музею. Листи П.О. Ган виявили в краєзнавчому музеї м. Нікопольська. У Дніпропетровську проживала онучата племінниця О.П. Блаватської – Ванда Едуардівна Ган. Недавно директорові музейного центру О.В. Аліванцевій пощастило розшукати прямого нащадка роду Ганів, доктора біологічних наук професора П.О. Гана, який подарував музею унікальний портрет О.А. Ган з донькою роботи невідомого художника. До цих пір ця картина була невідомою і є безцінною реліквією. Точно встановлено, що портрет написаний під час подорожі родини Ган до Англії. У Шандрівку частенько навідувалася О.П. Блаватська, приїжджаючи до Росії із-за кордону.
Тісно було пов'язано життя усієї родини Фадєєвих і з Одесою. Контори іноземних поселенців в Катеринославі скасовувалися, тому А.М. Фадєєву довелося переїхати на проживання до Одеси, оскільки без служби він обійтися не міг. Життя в Одесі було набагато дорожче, ніж в Катеринославі, тому А.М. Фадєєв купив маєток, хутір Поляковку в сорока верстах від Одеси, розташовувався він при селі Павлинці. У матеріалах Всеросійського сільськогосподарського перепису 1916 р. хутір Поляковка вже не числився, очевидно, злившись з селом Павлинкою, що розрослося [5, с.16]. Перебуваючи на службі в Одесі, дід Олени був нагороджений орденом Св'ятої Ганни.
У 1835 р. в Романькові у Олени Андріївни помер дворічний син Саша, і вона з Оленою переїжджає до Одеси, до батьків, які проживали там з весни 1835 р. Тут народжується 29 квітня 1835р. друга донька – Віра [5, с.25].
У травні 1836 р. Андрія Михайловича переводять працювати до Астрахані. О.А. Ган переїжджає з доньками до чоловіка.
Весною 1839 р. стан здоров'я Олени Андріївни погіршується, і, за наполяганням лікарів, вона з Каменського, де знаходився Петро Олексійович зі своєю батареєю, їде з дітьми до Одеси на води. Влітку П.О. Ган був направлений в літні табори до Умані Київської губернії, і родина переїжджає до нього з Одеси. Восени він отримує направлення до Гадяча Полтавської губернії. А Фадєєви в листопаді з Астрахані переїздять до Саратова, куди Андрій Михайлович був призначений губернатором. Незабаром до них приїздить Олена Андріївна з дітьми у зв'язку з вагітністю. У червні 1840 р. в Саратові у неї народжується син Леонід. Весною 1841 р. сімейство Ганів возз'єдналося в Опошні поблизу Диканьки.
Олені Андріївні нелегко було жити кочовим життям дружини артилерійського офіцера. Найдовше сім'я прожила в Полтаві. Віра, сестра Олени Блаватської, в своїй книзі «Як я була маленькою» згадує про ці дні: «...мама часто хворіла, а коли була здорова, то довго сиділа за своєю зеленою перегородкою коленкору і все щось писала» [2, с.43]. Це місце називалося маминим кабінетом. Думки про дітей мучили Олену Андріївну усі останні роки її життя. Коли їй радили кинути писати для збереження здоров'я, вона відповідала: «якими б то не було жертвами хочу, щоб діти мої були не просто добре, але фундаментально добре освіченими. А засобів, окрім пера мого, у мене немає!..» [2, с.42].
І, як згадувала пізніше сестра О.П. Блаватської, Віра Желіховська, гувернантки не могли дати Олені необхідної освіти, вона їх дуже швидко переростала. До того ж для маленької Олени життя серед солдатів було абсолютно не нудним. Пані Блаватська згадувала: «Років до восьми або дев'яти переїздила з батьком з місця на місце разом з його артилерійським полком...» [3, с.299]. Олена Петрівна ніколи не могла звикнути до звичайного розкладу занять з вчителями і гувернантками, яких постійно приводила у відчай непокірністю рутині і в захоплення гостротою розуму і здібностей, особливо філологічних і музичних. Усі властивості її характеру відрізнялися рішучістю і більш підходили б чоловікові, ніж жінці. Енергія ніколи не покидала її в труднощах і небезпеках надзвичайного життя. З дитинства у неї була пристрасть до подорожей, до сміливих вчинків, до сильних відчуттів. Вона ніколи не визнавала авторитетів, завжди йшла самостійно, сама собі торуючи шлях, задаючись незалежними цілями, зневажаючи умовності світу, рішуче усуваючи сором'язливі для її свободи перешкоди, що зустрічалися на шляху...» [9, с.8].
Весною 1842 р. вся родина Фадєєвих знову з'їжджається в свій маєток під Одесою для відпочинку і зустрічі з дуже хворою Оленою Андріївною Ган. Їй було всього 28 років, вона написала на той час дев'ять романів, але важка хвороба не знала пощади. У цьому місті в 1842 році, коли маленькій Олені ще не виповнилося одинадцять років, після важкої хвороби (імовірно, запалення серцевого м'яза) померла її мати. Пізніше видатний російський критик В.Г. Бєлінський написав про неї: «Не було ще на Русі такої обдарованої жінки, такої, що не тільки відчуває, але й мислить. Такі рядки можуть вириватися тільки з-під пера письменників з великою душею і великим талантом» [2, с.41-43].
24 червня 1842 р. в Одесі була похована Олена Андріївна Ган на міському кладовищі, яке пізніше почали називати Старим. На її могилі на білій мармуровій колоні, обвитій мармуровою трояндою, був висічений напис: «Сила душі вбила життя» [5, с.30].
Родове місце поховання членів сімейства Фадєєвих в Одесі, початок якому поклала Олена Андріївна Ган, загублено. Старе кладовище стерте з лиця землі в 30-х роках XX-го століття. Під шаром асфальту, на якому розташовується нині Парк культури і відпочинку і прилеглий до нього зоопарк, залишилися лежати сестра О. Блаватської Віра Петрівна Желіховська та її син Валеріан, дядько Ростислав Фадєєв, тітки Катерина Вітте з сином Борисом Юлієвичем Вітте та Надія Фадєєва [5, с.30].
В 1868 р. після смерті чоловіка Катерина Андріївна з дітьми і своєю сестрою Надією Андріївною Фадєєвою назавжди оселяються в Одесі. У Державному архіві Одеської області зберігається «Справа про всемилостиво подаровану землю дійсному статському радникові Вітте», в якій вказується адреса мешкання сімейства Вітте в Одесі 31 жовтня 1868 р.: «На розі Ремісничої і Базарної в будинку Берідо № 31» [5, с.73].
Катерина Андріївна Вітте та її син Сергій Юлієвич Вітте (з 1893 р. по 1903 р. – міністр фінансів Росії) є почесними громадянами Одеси. Родина ніколи не володіла хорошим матеріальним достатком, але при цьому кожен з них у міру можливостей займався добродійністю, кожен з них вніс помітний внесок до розвитку культури, науки і соціального впорядкування міста.
У 1899 р. «Одеські новини» помістили нарис про діяльність Бориса Юлієвича Вітте: «…Б.Ю. у 1872 р. був призначений товаришем прокурора одеського окружного суду, а в 1878 р. вже був призначений на посаду прокурора сімферопольського окружного суду, ... у 1884 р. отримав місце товариша прокурора одеської судової палати. У 1892 р. Б.Ю. отримує посаду голови кишинівського окружного суду, а через два роки призначається прокурором одеської судової палати, на цій посаді пробув 4 року до призначення його Високим наказом на посаду старшого голови одеської судової палати. Борис Юлієвич нагороджений орденами св. Станіслава 1-го та 2-го ст., св. Ганни 2-го ст., св. Володимира 3-го та 4-го ст., і в січні 1892 р. нагороджений орденом св. Ганни 1-го ступеню». З 1894 р. і до кінця життя (1902 р.) Б.Ю. Вітте живе в Одесі в будинку Рафаловича по Воронцовському провулку № 4 [5, с.80].
16 листопада 1898 р. в Одесі, для тих, хто потребує роботу, відкривається Будинок Працьовитості. Тільки за рік в нім знайшли притулок та роботу 899 осіб. При Будинку Працьовитості існувала школа, амбулаторія, своя пекарня, столярна і слюсарно-ковальська майстерні. Серед членів Правління – Б.Ю. Вітте та Н.А. Фадєєва [5, с.82].
Софія Вітте заснувала Одеське товариство боротьби з туберкульозом. У це ж товариство входила Надія Андріївна Фадєєва та дружина Б.Ю. Вітте Катерина Ксавер’ївна.
Сергію Юлієвичу Вітте, як і Олені Петрівні Блаватській, представникам сімейства Фадєєвих, присвячена стаття у Великій Радянській Енциклопедії.
«Колискою кар'єри графа С.Ю. Вітте була Одеса», як написав А.Е. Кауфман на сторінках «Історичного вісника». У Одесі він у 1872 р. посідав посаду кандидата в помічники начальника експлуатації залізниці по технічному руху. В цей час до Одеси приїжджає 41-річна Олена Петрівна Блаватська [5, с.81].
«Любив Вітте одеситів і саму Одесу, свою «другу батьківщину», як він називав її. Він розробив під час перебування міністром шляхів сполучення вельми вигідні для одеської торгівлі і промисловості тарифні ставки, сприяв побудові портової естакади і всілякого вдосконаленого обладнання для одеського порту» [5, с.99]. С.Ю. Вітте сприяв відкриттю при Новоросійському університеті медичного факультету. У нагороду за це його в 1894 р. обрали почесним громадянином міста і надали його ім'я Дворянській вулиці, де був розташований університет. Завдяки його клопотанням в Одесі виникло багато органів друку.
Будучи вже міністром фінансів, С.Ю. Вітте утвердив до 1900 р. три політехнікуми (Київський, Варшавський і Петроградський), сімдесят три комерційні училища [5, с.104]. Він був членом Одеської слов'янської добродійної спільноти імені святих Кирила і Мефодія, що з'явилась в Одесі у 1870 р.; Сергій Юлієвич неодноразово приїздив до Одеси, де мешкала його улюблена сестра Софія Вітте. Вони були довічними членами Товариства боротьби з туберкульозом. Великий внесок вніс Вітте і в розвиток та поповнення книгами Одеської міської публічної бібліотеки, у той час вона була другою загальнодоступною бібліотекою в Російській імперії, на даний час Одеська національна наукова бібліотека (ОННБ) – одна з шести найбільших бібліотек України. Востаннє С.Ю. Вітте відвідав Одесу у 1914 р. [5, с.107].
Його сестри, Ольга і Софія Вітте, були дуже дружні і завжди жили разом в Одесі. Ольга важко хворіла на туберкульоз, тому вела неактивний спосіб життя. Не досягнувши 50-річного віку, вона помирає. Ця подія була сильним потрясінням для вже теж хворої Софії Вітте, і вона усі свої сили присвячує боротьбі зі страшною недугою. До цих пір існує туберкульозний дитячий санаторій «Біла квітка», розташований на 11-ій станції Чорноморської дороги. Будівля санаторію на 60 чоловік була побудована у 1913 р. Однією із засновниць Одеського товариства боротьби з туберкульозом та організатором цього санаторію була Софія Вітте, багато років залишаючись головою Правління товариства. У список довічних членів товариства входили усі члени родини Фадєєвих: Сергій Юлієвич Вітте, Надія Андріївна Фадєєва, Катерина Ксавер’ївна Вітте. Починаючи з 1911 р. у Одесі проводився день «Білої квітки», завдяки коштам, зібраним цього дня, вже у 1912 р. у будинку Яворського по вулиці Ніжинська, 64, була відкрита амбулаторія для хворих туберкульозом. За рік її відвідали 5643 людини.
Софія Юліївна була письменницею і з 80-х років XIX сторіччя постійно друкувалася в серйозних щомісячних журналах. В Одесі вийшло три її книги: книга «Леонід Андрєєв» зберігається в науковій бібліотеці Одеського державного університету, весь дохід від видання свого часу поступив на боротьбу з туберкульозом, дві інші – у відділі рідкісних видань і рукописів ОННБ. Крім того, Софія Юліївна була членом Одеського товариства опікування сліпих, Одеського відділення Російського товариства захисту жінок, Товариства заступництва тварин. Звіти показують, що вона постійно жертвувала значні кошти на потреби цих товариств. Померла Софія Юліївна Вітте в 1917 р. і похована поряд зі своєю сестрою на Новому кладовищі. Їх могили збереглися до сьогоднішнього дня [5, с.112-115].
З 1868 р. дядько Олени Петрівни, відомий військовий письменник і публіцист, генерал Ростислав Андрійович Фадєєв, досить часто і довго гостював у сестер в Одесі, де написав багато сторінок своїх творів. Його перу належить багато творів, присвячених політиці і військовим діям того часу [5, с.120]. З літа 1870 р. він живе у сестер більше року, результатом його одеської роботи стає книга «Ким нам бути?». Увесь 1873 р. він знову проводить в улюблених сестер. У липні одеське Слов'янське добродійне товариство імені св.св. Кирила і Мефодія обирає його своїм почесним членом.
Ростислав Андрійович, як і його племінниця Олена Петрівна, був абсолютно безкорисливий, свою частину спадку він повністю відписав сестрам. Далі Ростислав Андрійович знову і знову приїжджає до Одеси. У 1875 р. – проїздом з Єгипту, в 1877 р. прожив два місяці, де в цей час знаходився великий князь Микола Миколайович зі своїм штабом, перед початком війни, в серпні 1878 р. він їздив через Одесу до Ялти, щоб представити цареві два проекти. У 1879 р. він проживав в Одесі, потім в 1882 р. приїжджає на день народження сестри Катерини Вітте [5, с.119-120].
Ростислав Андрійович підтримував О.П. Блаватську у важкі часи її життя. Коли в 1881 р. на неї хлинули потоки наклепу, зокрема говорили, що вона не є племінницею свого дядька, генерала Фадєєва, вона написала йому лист. Р.А. Фадєєв відповів їй [8, с.234].
В кінці вересня 1883 р. Ростислав Андрійович Фадєєв повертається до сестер, щоб померти тут, в рідній родині. У січні 1884 р. він був похований в Одесі [5, с.76].
Надія Андріївна Фадєєва, улюблена тітка Олени Петрівни, майже її ровесниця, була старшою усього на два роки, прожила 90 років, причому, з 1868 р. і до кінця своїх днів в Одесі, в родині своєї сестри Катерини Вітте. Н.А. Фадєєва була справжнім колекціонером. У її приватному музеї «…були зібрані герби і зброя з усіх країн світу, старовинний посуд, китайські і японські статуї богів, візантійська мозаїка, персидські і турецькі килими, картини, портрети і дуже рідкісна і велика бібліотека» [5, с.133]. Ростислав Андрійович високо оцінив зібрання зброї, яку Олена Петрівна відправила Н.А. Фадєєвій до Одеси для її колекції [5, с.127]. Дуже багато військових трофеїв подарував сам Р.А. Фадєєв. В музеї зберігався прапор бунтівного Шаміля, дарований Ростиславу Андрійовичу під час його військової діяльності на Кавказі. На жаль, доля колекції невідома. В Одесі вона не знайдена. Можливо, частина її знаходиться в Санкт-Петербурзі, оскільки Надія Андріївна багато чого подарувала С.Ю. Вітте, коли він перебував міністром фінансів Росії.
Надія Андріївна, як і усі в родині Фадєєвих, володіла неабиякими письменницькими здібностями. Її листи і статті публікувалися в серйозних журналах. Надія Андріївна була першим теософом в Україні і в Росії. У серпні 1883 р. за її участі створюється Відділ Теософського товариства в Одесі, і вона стає його головою [8, с.286].
В журналі Теософ № 12 за вересень 1883 р. була розміщена наступна стаття про Російське теософське товариство:
«Засноване в даний час в Одесі товариство є першою спробою створення такого товариство у великій Російській імперії. Є статут товариства, але не відома ще сама назва товариства.
Президент-засновник направив екземпляр цього статуту шановній Н.А. Фадєєвій, членові ради нашого товариства, формально уповноваживши її створити в столиці південної Росії – Одесі... Добродій Г.А. Цорн, добре відомий в цьому місті купець, обраний як секретар цієї філії…» за підписом Дамодара К. Маваланкара, секретаря-референта і менеджера теософського товариства, теософа [5, с.178].
У 1884 р. Н.А. Фадєєва і Г.А. Цорн приїжджали до О.П.Б. у Ельберфельд. А в 1909 р., коли через Одесу проїздила делегація учасників V міжнародного конгресу теософів на чолі с О. Писарєвою, з ними зустрілися племінниці О.П. Блаватської Надія і Олена Желіховські. Приймали їх дуже привітно, їм вручили фотографії, портрети та інші цінні матеріали, які потім були поміщені у величезний альбом, що зберігався в Петербурзькому теософському центрі [2, с.624].
Російське Теософське Товариство було створене в 1908 р. Засновчий з'їзд по створенню 14-го автономного Товариства був проведений у Києві, де Ніна Гернет була президентом, а Микола Писарєв – віце-президентом. Першим генеральним секретарем стала Ганна Каменська. Вісім складових його лож: 4 в Петербурзі, 2 у Варшаві, одна у Києві і одна в Калузі [10]. В 1914 р. "Вісті російського теософського товариства" перераховує вже відділи РТТ у Києві, Ялті, Москві, Калузі, Ростові-на-Дону, головна квартира - в Петрограді [5, с.179]. На 1 вересня 1915 р. в Теософському товаристві Києва перебувало 60 членів, Москви – 45, Ростова-на-Дону – 30, Калуги – 20, Ялти – 12, Петербургу – більше 170 членів. Очолювала київське Теософське товариство Єлизавета Вільгельмівна Радзевич. У 1918 р. за наявними матеріалами, теософи Київського відділу зустрічалися в різні періоди за трьома адресами у Києві. Згадується Теософський будиночок для зборів 20-х років, вул. Рейтарська, 29, Житомирська, б.20, кв.12 (з 1912 р.), Велика Підвальна (нині вул. Ярославів Вал), №26 (1915 р.), там же знаходилась і друкарня. В описі однієї з квартир, наприклад, говориться, що там знаходилися бібліотека, зал для загальних зборів, "лицарська кімната" (виключно для роботи молоді).
У ті роки, будучи вже літньою людиною, Н.А. Фадєєва активно брала участь в суспільному житті міста. Вона була дійсним членом багатьох добродійних товариств Одеси: Будинку Працьовитості, Товариства боротьби з туберкульозом, Товариства заступництва тварин. Вона подарувала багато рідкісних книг Одеській міській публічній бібліотеці (близько 200 томів) [5, с.144]. Померла Надія Андріївна в 1919 р., похована на Старому кладовищі в сімейному склепі Фадєєвих.
Наприкінці весни 1881 р. до Одеси переїздить Вера Петрівна Желіховська з дітьми, і Фадєєви знову живуть усі разом.
Віра Петрівна була не тільки сестрою Олени Петрівни, але і одним з найвідданіших її друзів і захисників. Крім того, сама Віра Петрівна, як і її мати, стала відомою російською письменницею. Її перу належить багато дитячих книг, якими зачитувалася молодь Росії, великою популярністю користувалися книжки, видані для народного читання, нарешті, вона написала для своїх дітей спогади «Як я була маленькою» і «Моє отроцтво» та біографію Олени Петрівни, які були перекладені іншими мовами. Вона, як і усі члени сімейства Фадєєвих, захоплювалася таємничими явищами людської психіки, тому і книга її «Нез'ясовне або непояснене» описує чудеса, що відбувалися в родині Фадєєвих.
У Віри Петрівни після смерті чоловіка залишилося шестеро дітей. Коли вона переїхала до Одеси, з нею були молодші – доньки Віра, Надія, Олена і син Валеріан. Надія і Олена вчилися в Маріїнської гімназії, сім'я була нужденною, тому єдина годувальниця – мати – писала, писала і писала. Весною 1884 р. після багаторічної розлуки Віра Петрівна і Надія Андріївна їдуть до Парижа, до О.П. Блаватської, де вони знаходилися з 8 травня по 16 червня. Звідти Віра Петрівна надсилає свою першу статтю «О.П. Блаватська і теософи (Закордонні листи)» в «Одеський вісник». Решта чотири частини під загальною назвою «В області окультизму і магнетизму» була написана і опублікована після її приїзду з Парижа в тому ж «Одеському віснику». А інша одеська газета «Новоросійський телеграф» друкує серію статей «Листи з-за кордону» [5, с.45-46]. У 1884 р. п'єса Віри Петрівни «Назвався груздем – лізь в кошик» була удостоєна премії Івана Георгійовича Вучини, а у 1885 р. в Одесі друкується роман «Було, пройшло і билиною поросло». Тоді ж вона зустрічає лікаря Раєвського і записує його розповідь про дуель М.Ю. Лермонтова.
Восени 1885 р. Віра Петрівна переїздить до Петербургу. Перед від'їздом вона подарувала Одеській міській публічній бібліотеці велику підбірку своїх книг: «Нез'ясовне і непояснене», «Кавказ і Закавказзя», «Пережите життя», «Біля вічних вогнів».
Коли в 1892 р. відразу ж після смерті Олени Петрівни Блаватської вийшла пасквільна книга Вс. Соловйова про неї «Сучасна жриця Ізіди», Віра Петрівна негайно включилася в боротьбу за честь своєї сестри. Вона опублікувала книгу «О.П. Блаватська і сучасний жрець істини» [5, с.47].
Померла Віра Петрівна 17 травня 1896 р. у Петербурзі від крупозного запалення легенів. По заповіту її поховали в Одесі на Старому кладовищі.
Старша донька Віри Петрівни – Віра Володимирівна, в заміжжі Джонстон, переклала англійською мовою листи О.П. Блаватської до членів родини Фадєєвих, опублікувала декілька книжок.
Її сестра Надія Володимирівна була заміжня за головнокомандуючим арміями південно-західного фронту О.О. Брусиловим. З 1909 по 1915 роки Надія і Олена Желіховські знову живуть в Одесі. Вони займалися, як і уся сім'я Фадєєвих, великою добродійною роботою, багато жертвували на потреби православних воїнів, були членами товариств «Братська допомога», Товариства допомоги хворим на лиманах. Особливо активно працювала Н.В. Брусилова у свій приїзд до Одеси в 1916 р. – і по добродійності, і по постачанню військ подарунками та медикаментами, і по організації санітарних поїздів-лазень, лазаретів, госпіталів, притулків для дітей і біженців. Завдяки їй в Одесі виникає інститут «хресних матерів», для прямої адресної допомоги покаліченим на війні солдатам. У жовтні 1916 р. Надія Володимирівна врятувала майбутнього героя революції Г.І. Котовського, засудженого в Одесі до страти. Останній період життя Надії Брусилової і Олени Желіхівської пройшов у Чехословаччині. усе життя сестри захоплювалися теософією [5, с.63].
Усі близькі Олени Петрівни Блаватської були обдарованими людьми, що принесли своєю діяльністю немало користі для України.
Завдяки тому, що сім'я Фадєєвих проживала в Україні, Олена Петрівна Блаватська на усе життя зберегла вірну та ніжну любов до своїх близьких, не раз поверталася на свою батьківщину. У 1848 р. «через декілька місяців після весілля з Н. Блаватським Олена Петрівна несподівано повернулася до рідних, оголосивши, що жити з чоловіком не може, їде до батька, який зустріне її в Одесі», – згадує в біографічному нарисі «Олена Петрівна Блаватська» її сестра В.П. Желіховська [5, с.151]. Звідти через Керч Блаватська виїжджає за кордон.
Наступний її приїзд відбувся через 10 років, в грудні 1858 р., спочатку до сестри в Псковську губернію, а потім весною 1860 р. до Києва і Тіфліса, де померла бабуся, і по дорозі назад до Одеси.
Можливо, Олена Петрівна відвідувала Україну і в 1862 р., оскільки в архівах Теософського Товариства є «Паспорт», виданий канцелярією царського намісника Кавказу їй і «опікуваній нею дитині Юрію для поїздки до Тавриди, Херсона і Псковської губернії строком на один рік. На паспорті дата: 23 серпня 1862 р. [7, с.179].
Існують згадки з різних джерел про відвідини та мешкання О.П. Блаватської в м. Києві, наприклад, в 1864 р. і пізніше [7, с.302]. На жаль, ці періоди життя не досліджені і не завжди відомо, навіщо вона приїздила і де зупинялася. Можливо, в один з цих приїздів вона відвідувала генерал-губернатор Києва Дондукова-Корсакова, будинок якого розташовувався на розі вулиць Інститутська, 20 і Шовковична, 8-10. Але будинок на даний час не зберігся.
Наступний приїзд Олени Петрівни в Україну, очевидно, відбувся в 1867 р., коли вона, не сповіщаючи рідних, приїхала до Києва, де в цей час в Київському оперному театрі виступав її вірний друг Агарді Митровіч. Цей період життя описує Мері К. Неф в розділі «Дитина» [7]. У Києві померла усиновлена Оленою Петрівною в 1858 р. дитина, яку вона любила більше всього на світі.
Останній приїзд Олени Петрівни до України відбувся в 1872 р. «У травні 1872 року повернулася до Одеси – «вісімнадцять місяців опісля» після отримання моєю тіткою листа від Вчителя» – писала О.П. Блаватська А.П. Сіннетту [3, с.430]. Це був не простий період життя О.П. Блаватської. Вона усіма силами намагалася залишитись на батьківщині. Поселилася «…у тітки, генеральші Вітте, на Поліцейській вулиці, будинок Гааза № 36», – писала в грудні 1872 р. О.П. Блаватська [5, с.154]. На жаль, цей будинок також не зберігся.
Олені Петрівні потрібно було на щось жити, якось заробляти на життя. Тому 12 вересня 1872 р. в «Одеському листку оголошень» з'явилося повідомлення: «Чорнило хіміка Себір і Ко» [5, с.162]. Насправді, це Олена Петрівна відкрила в тому ж будинку, де і жила, фабрику і магазин чорнила на ім’я пані Себір, приятельки по Каїру, з якою вона приїхала до Одеси. Потім вона відкриває магазин з продажу квітів. А полковник Олькотт говорить про фортепіанні концерти О.П. Блаватської в Росії в 1872-1873 роках під ім'ям Лаури [7, с.161]. У березні 1873 р. Олена Петрівна, одержавши лист від Вчителя, назавжди покидає батьківщину, але зв'язок її з нею не уривається, її думки знову і знову повертаються до близьких. Будь-якими шляхами вона намагалася нагадати про себе, шукала будь-які можливості написати їм.
І ось через п'ять років, коли вже створила Теософське товариство, коли написала «Викриту Ізіду», в одеській газеті «Правда» з'являється її перша публікація з Нью-Йорка «Із-за моря, із-за синього океану», з приміткою: «Під цим заголовком одна з відомих в Америці письменниць розміщуватиме в «Правді» свої фейлетони про американське життя» [5, с.169]. На той час у цій газеті, окрім відомих одеських письменників, друкувалися Еміль Золя, Альфонс Доде, Віктор Гюго. Надалі її нариси про характеристику жителів Сполучених Штатів та їх політичні погляди друкуватимуться як «Листи з Америки». Усі вони йдуть під рубрикою «Від нью-йоркського кореспондента «Правди» за підписом Олена Блаватська. Одна з цікавих статей, надісланих в одеську «Правду», надрукована 4 червня 1878 р. – про винахідника фонографа Томаса Едісона, записана з його слів. До свого від'їзду до Індії 18 грудня 1878 р. О.П. Блаватська опублікувала в «Правді» сім статей. У 35 номері газети «Правда» за лютий 1880 р. у розділі «Калейдоскоп» була надрукована дуже доброзичлива стаття про Олену Петрівну і діяльність Теософського товариства в Індії. Надрукував про неї статті і «Одеський листок» від 15 вересня 1883 р. та 25 вересня 1883 р., остання за підписом «Ф.Т.Т» – абревіатура англійських слів «Член Теософського товариства» [5, с.176-177].
Потім її статті друкуватимуться в багатьох російських виданнях. У 1883-1886 роках її листа з Індії під заголовком «З печер і нетрів Індостану» і «Загадкові племена» надрукує «Російський вісник», а в 1880 р. – «Московські відомості», з 1886 р. – журнал «Ребус».
Після смерті Олени Петрівни Блаватської що наступила 8 травня 1891 р., найбільші газети України помістили некрологи про загадкову і талановиту жінку XIX століття: «Новоросійський телеграф» від 14 травня, «Одеські новини» від 14, 15, 18, 22 травня, «Одеський вісник» від 16 травня, «Одеський листок» від 17 травня 1891 р. [5, с.197-200].
Усі роки життя за кордоном, не дивлячись на прийняте американське громадянство, вона беззавітно любила Батьківщину, була дійсною патріоткою [9, с.28] і ще довго продовжувала, як і у весь час війни, присилати гроші для поранених. Навіть перші виручки, отримані за «Ізіду», пішли на ту ж мету. Усі гроші, отримані нею у той час за статті в російських газетах, вона перерахувала на потреби Червоного Хреста [9, с.21].
Олени Петрівни не стало. Але вже майже півтора століття існує Міжнародне Теософське товариство. Ідеї, які вона принесла у світ, надихали і надихають найбільших вчених, філософів, письменників, композиторів і художників, людей, що стали на шлях духовного розвитку в усьому світі. Цілі, які поширює створене нею Теософське товариство, актуальні як для сьогодення, так і для майбутнього:
Створення ядра загального братерства людства, без відмінності раси, віросповідання, статі, касти або кольору шкіри;
Вивчення стародавніх і сучасних релігій, філософій і наук і пояснення необхідності вивчення;
Дослідження непояснених законів природи і сил, прихованих в людині.
В енциклопедичній праці «Таємна Доктрина» людству даровані концепції походження світу, самої людини, підкріплювані посиланнями на найдавніші світові джерела людської думки.
Джеймс Прайс писав про Блаватську: «Істинно велика людина настільки вища за своїх співгромадян, що гідно оцінити її можуть тільки наступні покоління; лише небагато з сучасників розуміють її. Поблизу можна дивитися лише на дрібне; щоб оцінити велике, слід відступити на потрібну відстань. …Була вона відлита у форму титанів… Вона була передвісником, що голосно волає в пустелі вірувань. Вона не належала своєму віку. Її звістка йшла від великого минулого і була звернена не до сьогодення, але до майбутнього» [2, с.625].
Ми, українці, по праву можемо пишатися, що О.П. Блаватська народилася на нашій землі, хоча і вважаємо її громадянкою планети Земля. Безкорислива діяльність членів її родини на користь вітчизни дає нам безцінні приклади альтруїзму і добродійності.
Н.І. Березанська
Використана література
- Говард Мерфи «Елена Блаватская», Урал LTD, 1999.-438с.
- С. Кренстон «Е.П.Блаватская. Жизнь и творчество основательницы современного теософского движения», Рига-Москва: Лигатма, 1999.-731с.
- Е.П. Блаватская «Письма Синнетту», М.: Сфера, 1997.-528с.
- О.Ф. Писарева «Елена Петровна Блаватская», К.: МП «Элисс», 1991
- О. Богданович «Блаватская и Одесса», Одесса: Астропринт, 2006.-256с.
- Радянський Енциклопедичний словник, М.: Радянська енциклопедія, 1981
- Мери К. Неф «Личные мемуары Е.П. Блаватской», 1935
- Е.П. Блаватская «Письма друзьям и сотрудникам», М.: Сфера, 2002.-784с.
- В.П.Желиховская «Радда-бай», М.: СП «Интербук», 1992
- А.Безант об образовании Росийского Теософского общества. www.theosophy.ru
